Главная > Периодика > РОДИННА ІСТОРІЯ

РОДИННА ІСТОРІЯ


21-10-2017, 19:02. Разместил: psi01morpex
РОДИННА ІСТОРІЯ

РОДИННА ІСТОРІЯ

На загальний розсуд хочу представити автобіографічну книгу чудової людини – досвідченого морського офіцера, історика та мудрого викладача – капітана першого рангу у відставці Удовенка Петра Івановича.
У книжці йдеться про події, що випали на долю його родини і жителів села Сошникова, Бориспільського району, Київської області. Всі події висвітлені в історично-правовому полі і тісно пов’язані з пам’яттю та спогадами родичів Петра Івановича і сошниківців, котрі поділились наболілим.
Правовим підґрунтям розкриття періоду суцільної колективізації та голодомору став Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” від 17 квітня 1991 року. Друга Світова війна висвітлена через призму пережитого його односельцями і особливо дітьми війни, котрі завжди пам’ятали і пам’ятатимуть про ті страшні роки і величезні втрати людей заради Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками і свободи своєї Батьківщини.
Удовенко Петро Іванович - капітан першого рангу у відставці.

РОДИННА ІСТОРІЯ

34,5 років прослужив на надводних кораблях, атомних підводних човнах, у навчальних закладах флоту та Збройних Сил України. Воєнно-Морський Флот визначив його життєвий шлях і загартував життєву позицію.
Народився Петро Іванович 18 квітня 1944 року в селі Сошників, Бориспільського району, Київської області. Полум’я війни спотворило його рідне село, спалило дім і все господарство його батьків. Війна забрала життя його батька Удовенка Івана Дмитровича і прадіда Сови Хоми Тимофійовича. Мама - Удовенко (Буряк) Надія Андріївна зустріла день Перемоги в чужій хаті, з двома маленькими дітками на руках.
В 1947 – 1948 роках ледве не помер голодною смертю і тільки в грудні 1953 року члени родини перейшли у свою хату, яку збудували на Обірках, на старому хатнищі дідуся Дмитра.
В 1961 році Петро закінчив Старинську середню школу. В тому ж році вступає до Технічного училища №4 міста Магнітогорська. Після закінчення училища рік працював машиністом автокрану 5 розряду.
В червні 1963 року призваний на строкову службу на флот. Закінчив Школу зв’язку Тихоокеанського флоту на острові Руський. В березні 1964 року направлений служити на новітній, на той час, ракетний крейсер “Адмірал Фокін” радіотелеграфістом.

РОДИННА ІСТОРІЯ

РОДИННА ІСТОРІЯ

Восени того ж року на крейсері у складі Експедиції особливого призначення здійснив перехід Північним морським шляхом на Тихоокеанський флот.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Під час строкової служби неодноразово ходив на крейсері у далекі походи, виконував бойові завдання. Як доброволець, приймав участь у наданні допомоги В’єтнаму, народ якого боровся за свою незалежність.
Під кінець строкової служби, в серпні 1967 року поступив навчатися до Київського вищого воєнно-морського політичного училища, яке закінчив в липні 1971 року з відзнакою за спеціальністю – воєнно-політична штурманська ВМФ. Присвоєно кваліфікацію – офіцер-політпарцівник з вищою освітою.

РОДИННА ІСТОРІЯ

РОДИННА ІСТОРІЯ

РОДИННА ІСТОРІЯ

Службу продовжив на Північному флоті, заступником по політичній частині командира бойової частини зв’язку та спостереження крейсера “Олександр Невський”.

РОДИННА ІСТОРІЯ

У лютому - березні 1972 року приймав участь у порятунку підводного човна атомного з балістичними ракетами на борту К-19, що потерпав від пожежі в Північній Атлантиці.

РОДИННА ІСТОРІЯ

З жовтня 1973 року по жовтень 1980 року проходив службу на атомних підводних човнах на посадах пропагандиста дивізії та заступника командира по політичній частині човна 3-ї дивізії АПЧ, що базувалася у Західній Ліці. Разом з екіпажем АПЧ неодноразово виконував завдання бойової службі в різних частинах Північного і Атлантичного океанів.

РОДИННА ІСТОРІЯ

В 1979 році виводив АПЧ із заводу міста Ленінград, нині Санкт-Петербург, по Біломоро-Балтійському каналу в Біле море. У складі екіпажу брав участь у проведенні державних випробувань та введенні АПЧ до бойового складу Північного флоту.
З 1975 по 1979 заочно навчався у Воєнно-політичній академії на військово-педагогічному факультеті за спеціальністю – воєнно-педагогічна суспільних наук. Здобув кваліфікацію – офіцер з вищою воєнною освітою – політпрацівник.

РОДИННА ІСТОРІЯ

В жовтні 1980 року за станом здоров’я переведений у Київське ВВПМУ на кафедру історії викладачем.
Будучи здобувачем, підготував та в червні 1985 року, захистив дисертацію кандидата історичних наук. Дисертація присвячена підготовці української молоді до служби у збройних силах. З 1986 року доцент кафедри історії.
В грудні 1991 року голосував за незалежність України, а в лютому 1992 року прийняв присягу на вірність народу України. Був членом Спілки офіцерів України.
В 1993 році на добровільних засадах ввійшов до групи педагогів по розробці документів для створення нового навчального закладу Збройних Сил України. В червні 1994 року призначений начальником (деканом) соціально-психологічного факультету новоствореного Київського військового гуманітарного інституту.
За роки перебування на посаді начальника факультету неодноразово зустрічався з представниками збройних сил США і НАТО, брав участь у розробці концепції розбудови Збройних Сил України та її Військово-Морських Сил.
В листопаді 1997 року звільнений із лав Збройних Сил України за станом здоров’я.
Після звільнення в запас Петро Іванович працював в інститутах - заступником з наукової і методичної роботи; у Міжнародному центрі перспективних досліджень - експертом і керівником проекту з партійної політики; у Центрі воєнно-стратегічних досліджень Національного університету оборони України - старшим науковим працівником.
За роки служби і праці особисто та у співавторстві з колегами підготовлено і надруковано понад 150 наукових праць українською, російською та англійською мовами.
Понад 20 разів був нагороджений державними, відомчими та громадськими відзнаками.
На сьогодні Петро Іванович є членом громадських організацій ветеранів – підводників України та членом президії Всеукраїнського міжконфесійного релігійного християнсько-військового Братства. Брав активну участь у розробці концепції діяльності військових капеланів Збройних Сил України та підготовці військових капеланів.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Моє знайомство з Петром Івановичем Удовенко відбулось за часів навчання у Київському вищому воєнно-морському училищі. Петро Іванович викладав на нашому курсі предмет історії. З його сином Петром (Царство йому небесне) ми були однокласниками. За роки навчання здружилися, постійно спілкувалися, сперечалися і навіть одно разу ледь не побилися, але то була юність – наше безкомпромісне та безтурботливе життя. Коли Петро загинув, я пару раз з однокашниками відвідав його батьків (на жаль служба не давала робити це частіше, а в же в останні роки (з 2014) зв’язок лише за допомогою мобільного та Інтернету).
При підготовці книги автор працював в архівах, особисто ходив по селу, зустрічався з багатьма односельцями, розпитував їх про події, що відбувалися в селі і їх родинах. Коли книгу надрукували, Петро Іванович вручив її тим людям, з якими він спілкувався і занотував їхні сімейні історії.
Автор розкриває події, що випали на долю жителів села Сошникова, Бориспільського району, Київської області, вплітаючи туди історію своєї родини. Історичні факти підтверджені архівними, друкованими, Інтернет джерелами та поясненнями односельців. Всі події висвітлені в історично-правовому полі і тісно пов’язані з пам’яттю та спогадами родичів автора і сошниківців, які поділились наболілим. Розкриваючи ту чи іншу подію, автор дає поради читачу де і як можна знайти наведені історичні факти.
В книзі, перед нами постає історія старовинного українського села Сошників, відомого з друкованих джерел ще 1455 року. Село пережило не одну війну, посуху, голод, розквіт та розруху, але стоїть і понині на колишніх піщаних руслах невеличких річок: Сріблянки, Карані, Лебеді, Піщанки та могутнього Дніпра. З усіх сторін Сошників окутаній лісом, що слугує його жителям оберегом. До Сошникова входить урочище Гусинці з Свято-Преображенською церквою на воді та біологічний заповідник Біле болото.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Окрасою села є п’яти купольна Михайлівська церква, збудована на кошти громади.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Нині в селі проживає понад 1550 людей, діє чудовий дитячий садочок, нова школа, клуб…

РОДИННА ІСТОРІЯ

За народними переказами, село заснував козацький сотник. Спершу воно називалося Сотникове. Згодом ця назва змінилася на Сошників, проживали в ньому козаки. Під час визвольної війни від польського панування під проводом Богдана Хмельницького землі, що входять до нинішніх Бориспільського та Переяслав-Хмельницього районів, було поділено згідно запорізького звичаю на полки і сотні. Село Сошників увійшло, як військова одиниця, до складу Першої сотні Переяславського полку і армії війська Богдана Хмельницького. З тих пір, село перебувало під козацьким правлінням, а сільські козаки брали участь у багатьох війнах на боці Польщі або Росії. Після реформ проведених Катериною II і “генерального опису” Малоросії не всі сошниківці документально підтвердили своє козацьке походження і право володіння землею. Тих селян, котрі не мали таких документів стали іменувати казенними, державними чи “государевыми селянами”. Село стало мати дві форми правління: козаки обирали сільського отамана, а казенні селяни – старосту.
За матеріалами наведеного в книзі подвірного перепису населення Переяславського повіту Полтавської губернії в 1900 році у Сошникові налічувалось 140 козацьких господарств. В них проживало 826 осіб, в тому числі: 395 чоловіків і 431 жінка. В тому ж 1900 році у Сошникові проживало 1643 казенних селянина (813 чоловіків і 830 жінок). Вони об’єднувалися у 290 господарств і спільно володіли більшістю сільської землі. По досягненню віку 21 рік казенні селяни чоловічої статі, ставились на облік і призивалися до царського війська або перебували у запасі. В 1900 році в селі проживало понад тридцяти родин Удовенків, серед них Прокіп Терентійович (прадід автора) з дружиною Килиною Тимофіївною та чотирма синами.
Велику увагу в книзі приділено подіям, що чорним смерчем прокотилися Україною і Сошниковом у ХХ столітті.
Перша світова війна. З перших днів війни українці були розколоті на два табори, тому що 23,5 млн. входили до складу Російської імперії, а 6,5 млн. до Австро-Угорської імперії. За роки війни 3,5 млн. українців було призвано до російської армії і 250 тисяч до австро-угорського війська. Трагедія українців полягала в тому, що не маючи власної держави, розділені територіально вони змушені були брати участь у братовбивчій війні.
У роки Першої світової війни простежуються три періоди нищення українців.
Перший – початок війни. Тоді українців, які симпатизували Росії, огульно звинувачували в русофільстві, вбивали і тисячами кидали в табори за колючий дріт. Найбільш тяжкі умови були у концентраційних таборах Талергофі, Гнав, Гмюнді, Терезієнштадті… Тільки у таборі Телергор померли від тифу понад 1000 осіб, 36 тисяч українців із Галичини було розстріляно. Ще більше загинули в інших таборах. Відбувалось примусове виселення українців. У грудні 1915 року в Австрії перебувало 1,1 млн. виселенців і біженців з прифронтової полоси Галичини і Буковини.
Другий період – коли російські війська потіснили австро-угорців з займаних позицій і окупували значну частину Галичини та інші території. Тепер вбивали та кидали за колючий дріт українців, які симпатизували Австро-Угорщині. На захоплених землях відбувалась насильницька русифікація, масово закривались бібліотеки, школи, українські установи, здійснювались репресії проти інтелігенції та служителів греко-католицької церкви, депортація населення. Тільки з Галичини у 1915 році вивезено понад 120 тисяч українців.
Третій період нищення українців розпочався після спільного наступу австро-угорського і німецького війська на позиції росіян. Це був самий жахливий період. Відступаючи російські війська запроторили тактику “випаленої землі” і масового примусового виселення населення в глибину території Росії. Шляхами України і Білорусії сунулись мільйони обездолених людей, помираючи від хвороб і голоду. В цей період біженцями стали близько 5 млн. українців, білорусів, росіян, євреїв та представників інших національностей. Серед них була і сім’я прадіда автора книги по материнській лінії Лукашука Кіндрата, яку вивезли аж до міста Курган, що на Уралі. Не шкодували українців, тих хто уникнув примусового виселення, німецькі та австрійські окупанти. Тисячі із них були ув’язнені і кинуті за колючий дріт. Страшним ударом по українцям було рішення Німеччини і Австро-Угорщини про створення Польської Держави і надання Галичині автономії без поділу на землі польські та українські. Фактично це було передання українців Галичини під повну владу поляків.
В 1917 році сім’я Кіндрата (дружина і дві доньки) повернулися до старого місця проживання – Брестський повіт, Рогацька (Половецька) волость, село Семіховічі. Пізніше ці землі попадуть під володарювання Польщі. Разом з тим, середня донька Кіндрата Марія обвінчалася з Андрієм (Андроніком) Омеляновичем Буряком і залишилася в Росії (це дідусь і бабуся автора книги). Андрій 7 років працював у Канаді і після лютневої революції в Росії поспішив додому в село Ковалин, Переяславського повіту, Полтавської губернії, але революційні події його затримали в місті Курган. Після одруження Андрій і Марія жили і працювали в місті Курган до 1928 року. Там у них народилось двоє діток: Надія (мама автора книги) і Михайло. Повернувшись до села Ковалин родина побудувала дім, закупила землю, завела господарство. В 1930 році у них народився син Микола. На жаль, успішний хід життя перервала суспільна колективізація. Андрій все віддав у колгосп і пішов туди працювати, а в 1933 році помер голодною смертю прямо коло молотарки, що обмолочувала жито.
Не менш жахливі роки пережили українці в роки суцільної колективізації. Тоді, тільки у селі Сошникові, яке налічувало близько 3,5 тисяч жителів, було розкуркулено, ув’язнено і відправлені в різні регіони Росії на заслання 15 сімей. Серед них родич автора книги Удовенко Сидір Кіндратовиx і четверо членів його сім’ї. В ті ж роки за рішенням органів місцевої влади Сошникова були розкуркулені, позбавлені землі, будинків і всього нажитого майна більше сотні сімей. Тоді був розкуркулений Удовенко Карпо Прокопович, рідний брат діда автора книги. Рідний дід Петра Івановича, щоб уникнути розкуркулення і спасти сім’ю віддав у колгосп свою землю, пару волів, коня, корову, 10 овечок, вози, сани, сіялку і інші сільськогосподарські прилади.
Цей, спланований владою удар по селянству не лише підірвав суспільний лад, демографічний склад, економічну базу села, а й у край негативно позначився на кількості виробництва сільгосппродукції і став однією з передумов голодомору 1932 – 1933 років. Суспільна колективізація заклала міну повільної дії у взаємозв’язках односельців, яка час від часу вибухала. Особливої жорстокості вони набули у роки війни.
Сошниківці до сьогодні з жахом згадують голодомор 1932 - 1933 років. Тоді, горе прийшло в кожну хату, а іноді викосило цілі сім’ї. Всього в селі від голоду померло близько 400 осіб. Ці дані зібрали сільські ветерани і школярі. На сесії сільської ради їх затвердили місцеві депутати. На кладовищі збудували Меморіал жертв голодомору, де викарбувані імена померлих. Серед них 14 осіб із роду Удовенків, в тому числі: Фрол Прокопович, рідний брат дідуся автора книги, Євлантій, Сидір,Трохим, Марко і троє його діток, Свирид і четверо його діток, Марія і Сова Марія Мануїлівна – прабабуся автора книги.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Не встигли сошниківці відійти від горя як грянула Друга Світова війна, вона прийшла на українську землю 22 червня 1941 року. Уже 18 серпня відбувся перший бій між радянськими та німецькими військами за село Сошників. Під час цього бою німці активно використовували авіацію, від якої згоріло в селі кілька господарств і сараїв колгоспів. В той день згоріла хата, сарай і клуня молодого подружжя Удовенка Івана Дмитровича та Надії Андріївни – батьків автора книги. (Вони одружилися в травні 1940 року). Окупація села Сошників німцями тривала рівно два роки – від 22 вересня 1941 року по 22 вересня 1943 року.
Спираючись на архівні, друковані джерела і розповіді односельців Петро Іванович ґрунтовно розповідає про жахливе життя сошниківців за часів окупації. За спротив окупантам і зв’язки з партизанами німцями та поліцаями було до смерті закатовано 35 сошниківців. Серед них прадід автора книги – Сова Хома Тимофійович. 57 хлопців і дівчат села було примусово вивезено до Німеччини на роботи. Семеро із них були вбиті дорогою та пропали безвісті. Війна принесла горе в кожну родину. До сьогодні селяни бережуть пам’ять про тих односельців, які не повернулися з війни до своїх батьків, дружин та діток. Імена 406 із них (на жаль не всі) викарбувані на гранітних плитах Меморіалу учасникам війни, що в центрі села. Серед них Удовенко Іван Дмитрович і Сова Хома Тимофійович – батько та прадід автора книги.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Викликає зацікавленість розповідь Петра Івановича про дитячі і юнацькі роки, його навчання та працю в місті Магнітогорську. З особливою повагою він розповідає про свою 4-х річну строкову службу. Вона розпочалась в липні 1963 року в школі зв’язку Тихоокеанського флоту, що розміщувалась на острові Руський. Тут він опановував ази військово-морської служби і здобув спеціальність радіотелеграфіста. По закінченню навчання 12 випускників школи зв’язку було направлено на Північний флот на ракетний крейсер (РКР) “Адмірал Фокін”. Емоційно, з захопленням автор розповідає про перші дні перебування на кораблі. Поки молоді матроси не здали заліки на допуск до самостійного обслуговування довіреної техніки та самостійне несення бойової вахти їх використовували на різних роботах. Особливо тяжко довелось хлопцям під час фарбування цистерн та кофердамів. Одного разу, при фарбуванні кофердаму, отруїлися радіотелеграфісти Іван Кунст, Василь Кочак, Юрій Ющенков, Петро Варанкін, Петро Удовенко та Вадим Тарнавський. Останній довго лікувався у госпіталі, але так і залишився заїкою і був комісований із ВМФ.
Цікаво читати про перші виходи корабля в море і відчуття моряків при штормі моря у 7 балів. Перед нами постають командири і бойові друзі автора книги: командир крейсера – капітан II рангу Куліков, старпом капітан III рангу Тімашев, замполіт капітан-лейтенант Черних В.П., командир БЧ-4 капітан-лейтенант Шваб А.Г., старшина команди радіотелеграфістів головний старшина Петро Гайдаржі, командир командного поста БЧ-4 В’ячеслав Ковальчук, Володимир Лук’янов, Володимир Казанцев, Микола Шаров. Микола Кірєєв та інші. З особливою теплотою автор книги згадує про свого командира бойового поста і наставника В’ячеслава Ковальчука. Він допоміг Петру Івановичу стати першокласним радіотелеграфістом та опанувати апаратуру надшвидкісного зв’язку.
В книзі показана робота екіпажу по фарбуванню і приведенню корабля в зразковий стан, придбання та виховання ведмедя. Антон Михайлович, так назвали медвежа, стане улюбленцем екіпажу. З ним пов’язані багато епізодів корабельного життя та відпочинку моряків крейсера.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Особливу увагу автор книги приділив підготовці РКР “Адмірал Фокін” до переходу Північним морським шляхом (ПМШ) на Тихоокеанський флот і завершенню державних випробувань.
У серпні 1964 року на крейсер прибув Главком ВМФ адмірал флоту Горшков С.Г., член Воєнної ради, начальник Політичного управління ВМФ адмірал Грішанов В.М., командуючий ТОФ адмірал Амелько М.М., член Воєнної ради, начальник Політичного управління ТОФ віце-адмірал Захаров М.М., командуючі флотів та начальники ПУ інших флотів і флотилій. Всього 20 адміралів. Вони спостерігали виконання одночасних ракетних пусків носовою і кормовою головною установкою. Така стрільба виконувалась вперше кораблями ВМФ. РКР “Адмірал Фокін” виконав її на відмінно, Главком ВМФ об’явив усім подяку. На прощання командир корабля подарував командуючому ТОФ макет крейсера, виготовлений крейсерськими умільцями.
Північний морський шлях – суднохідна магістраль, що проходить уздовж берегів Росії (тоді СССР) по 5 морям Північного льодовитого океану (Баренцове, Карське, Лаптєвих, Східносибірське, Чукотське) та одному морю (Берінгове) Тихого океану. Він з’єднує європейські та далекосхідні порти і гирла суднохідних річок в єдину загальну транспортну систему. Довжина від Нової Землі (Карські ворота) до порту в бухті Провідєнія – 5610 км. Цей шлях в двічі коротший за всі інші, але він дуже небезпечний своїми льодовими торосами, сильними вітрами та морозами. Тому при переході всі кораблі і судна зводяться у одну Експедицію особливого призначення (ЕОП), призначається командування та надаються криголами, для створення безпечних умов проходу кораблів. Всі кораблі і судна загружають на борт річний запас продовольства.
Під час переходу відбулась подія, яку неможливо обійти. Одного дня о 4-й годині ранку по кораблю рознеслось: “Бажаючим подивитись бій радянського і американського гвинтокрилів піднятися на верхню палубу!”. Від такого повідомлення майже всі моряки, вільні від вахти, вискочили наверх. Трудно було повірити в те, що відбувалось у повітрі. Маневруючи гвинтокрили намагалися зайняти позицію зверху. Нарешті пілот нашого гвинтокрилу влучив момент, навис над гвинтокрилом противника і примусив того сісти на воду. Грім радісних голосів моряків крейсера прокотився над океаном. Після цього гвинтокрил сів на юті крейсера, взяв групу операторів, які знімали весь перехід, підлетів до американського гвинтокрилу та судну під прапором США. Оператори зробили знімки і ЕОП продовжила свій похід. Це трапилось у Східносибірському морі. Там ЕОП зустріло судно під прапором США. З нього піднявся гвинтокрил і почав наближатись до РКР “Адмірал Фокін”. У відповідь із криголама Ленінград піднявся наш гвинтокрил і переміг чужинця.

РОДИННА ІСТОРІЯ

У другій половині вересня РКР “Адмірал Фокін” прибув до свого постійного місця базування – затоку Стрілок, бухту Абрек, і ввійшов до складу 9-ї дивізії протичовнових кораблів ТОФ. Сім’ї офіцерів і мічманів проживали в населеному пункті Тихоокеанський, що за 7 км від місця базування кораблів. На жаль перші виходи крейсера на виконання стрільб були незадовільні і на крейсер поспішили перевіряючі. Уже через місяць все стало на свої місця. Крейсер успішно провів пуски ракет, прибув до Владивостоку і став у ДОК. Працівники заводу зняли з крейсера спеціальну “шубу”, надіту перед переходом ПМШ. Повернувшись в базу РКР успішно здав курсові задачі і систематично почав виходи в море для виконання різних бойових завдань. Осінню 1965 року, після переходу ПМШ, в дивізію прибув РКР “Варяг”.
1965 – 1966 роки були вдалими для РКР “Адмірал Фокін” і для автора книги. Крейсер успішно рішав усі поставлені завдання.

РОДИННА ІСТОРІЯ

На кораблі побувало багато керівників СРСР і збройних сил. В тому числі: Маршал Радянського Союзу Гречко, Главком ВМФ адмірал флоту Горшков, секретар ЦК КПРС Кириленко, Голова ради міністрів СРСР Косигін, командування ТОФ, керівництво Приморського краю та інші. На честь Перемоги у Великій Вітчизняній війні всі флоти були нагороджені орденом “Бойового Червоного Прапору”.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Весь особовий склад армії і флоту нагородили медаллю “20 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 р.р.”

РОДИННА ІСТОРІЯ

Петро Іванович добровольцем, як спеціаліст надшвидкодіючого зв’язку, побував у відрядженні на спеціальному судні поблизу територіальних вод В’єтнаму.
В 1966 році ТОФ відвідав Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв. Під час його перебування на РКР “Варяг”, туди делегували моряків із других кораблів дивізії. Серед них був і автор книги.

РОДИННА ІСТОРІЯ

У вересні того ж року Петро Іванович був призначений інструктором по роботі з комсомольцями і молоддю політвідділу 9-ї дивізії протичовнових кораблів ТОФ. З цього часу круг його обов’язків змінився. Він постійно перебував на кораблях дивізії, підтримував шефські зв’язки з шкільною молоддю населеного пункту Тихоокеанський.

РОДИННА ІСТОРІЯ

Під кінець строкової служби саме з цієї посади Петро Іванович поступив на навчання до Київського вищого воєнно-морського політичного училища, яке закінчив з відзнакою в 1971 році. В подальшому служив на надводних кораблях і атомних підводних човнах Червонопрапорного Північного флоту, викладачем та старшим викладачем кафедри історії Київського ВВМПУ, начальником (деканом) соціально-психологічного факультету новоствореного Київського вищого гуманітарного інституту Збройних Сил України.
Автор чітко усвідомлює, що збереження історичної пам’яті, є однією з найбільш важливих складових консолідації української нації, формування історичної свідомості, політичної та правової культури народу, необхідною умовою побудови демократичного суспільства в Україні.
Даної книги немає в продажі. Всі друковані екземпляри розійшлися в дарунок на пам'ять односельцям. Але з приводу придбання електронного варіанту можна звернутися за адресою:
Україна, 08363. Київська область, Бориспільській район, село Сошників, вулиця О. Ліченка, 39. Удовенко Петро Іванович.
тел.: +38-067-772-90-40
Email: Udovenko.petr.2017@gmail.com

Матеріал підготував А.В. Вовк – член Національної спілки журналістів України гвардії п/полковник запасу.
Вернуться назад