ДОКИ ПАМ’ЯТАЄМО – ЖИВЕМО
26-09-2018, 17:20. Разместил: psi01morpex
ДОКИ ПАМ’ЯТАЄМО – ЖИВЕМО
24 вересня 2018 року поблизу Канева відбувся пам’ятний захід «Доки пам’ятаємо – живемо» знагоди відзначення 75 річниці Дніпровської повітряно-десантної операції.
Поблизу села Литвинець, що на Канівщині, близько сотні ветеранів Повітряно – десантних військ з України та Беларусі зустрілися заради збереження історії славетного роду військ.
Організатором заходу виступив актив громадської організації «Канівський союз ВДВ».
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Дніпровська повітряно-десантна операція - масштабна воєнна операція часів Другої світової війни, яка була проведена радянськими військами з 25 вересня по 28 листопада 1943 року на території Черкаської та Київської областей УРСР.
Головним завданням операції було захоплення та утримання повітряним десантом важливого рубежу на території Правобережної України поблизу Дніпровського закруту, в районі Великого Букрина — так званого Букринського плацдарму, з метою сприяння зосередженню на ньому необхідної для продовження наступу радянських військ та не допущення прориву військ Вермахту до захоплених загальновійськовими з'єднаннями плацдармів.
Операція закінчилася повним крахом. Радянські війська втратили 3500 чоловік загиблими та зниклими безвісти. Заплановане завдання операції не було виконане. Після поразки в цій повітряно-десантній операції, радянські повітряно-десантні війська більше не мали досвіду застосування десанту парашутним способом протягом усієї своєї подальшої історії.
Влітку 1943 року, після нищівної поразки німецьких військ на Курській дузі, радянські війська продовжили широкомасштабний наступ на всій території Лівобережної Україні, прагнучи прорватися до Дніпра і, користуючись замішанням противника, захопити плацдарми на правому березі.
У ході стрімкого наступу радянським військам вдалося з ходу захопити декілька важливих плацдармів на західному березі Дніпра в районі Лютіжу і Великого Букрина, тим самим створивши всі необхідні передумови для подальшого розвитку наступу на території Правобережної України.
До Ставки Верховного Головнокомандування була подана ідея — з метою сприяння зосередженню на плацдармах необхідної кількості радянських військ, обмеження маневру противника та відповідно не допущення прориву його піхоти і танків до захоплених рубежів із західного та північно-західного напрямків, застосувати Повітряно-десантні війська на цьому напрямку театру воєнних дій. Також однією з вирішальних причин прийняття рішення щодо висадки повітряного десанту стало завдання — якнайшвидше підготувати все до звільнення від німців столиці УРСР — міста Києва.
За попереднім задумом операцію планувалося здійснити десантування на протилежний берег Дніпра семи гвардійських повітряно-десантних бригад, об'єднаних у два зведених повітряно-десантних корпуси, які повинні були перешкодити перегруповуванню військ противника з початком форсування Дніпра частинами сухопутних військ Червоної армії.
До 16 вересня 1943 року штаб Повітряно-десантних військ завершив розробку операції, визначив мету, склад і завдання десанту, а вже наступного дня рішення на проведення повітряно-десантної операції було ухвалене Ставкою.
Затверджений Ставкою план операції передбачав наступне. Першим в район Канева, у смузі наступу Воронезького фронту, повинен був десантуватися корпус командувача повітряно-десантними військами генерал-майора Івана Затевахіна. Він складався з 1-ї, 3-ї та 5-ї повітряно-десантних бригад, загальною кількістю близько 10000 чоловік. Корпус мав на озброєнні 24 гармати калібру 45 мм, 180 мінометів калібрів 50 і 82 мм, 378 протитанкових рушниць та 540 кулеметів. Другий повітряно-десантний корпус у складі 4-ї, 6-ї та 7-ї повітряно-десантних бригад під командуванням генерал-майора Олександра Капітохіна повинен був десантуватися у смузі наступу Південного фронту кількома днями пізніше.
Ставка Верховного Головнокомандування затвердила цей план, але оперативна обстановка на цій ділянці фронту дуже швидко змінилася та вимагала термінового початку десантування поблизу Дніпровського закруту, у районі Великого Букрина, де радянські війська досягли найбільшого успіху.
План операції був відпрацьований достатньо реалістично та охоплював практично усі можливі варіанти підготовки та проведення повітряно-десантної операції. Але, як це часто буває при плануванні, було випущено з уваги багато деталей, що згодом призвели до провалу.
Вже на етапі підготовки транспортної авіації до десантування, виникла ціла низка проблем: авіація не встигала перебазуватися на нові аеродроми, на яких до того ж була відсутня достатня кількість палива та запчастин; особовий склад повітряно-десантних бригад не мав часу на проведення тренувань і додаткових занять; бракувало також часу для організації чіткої взаємодії авіації і десантних підрозділів.
Більш того, надмірні заходи щодо утримання операції в таємниці спричинили за собою дуже негативні наслідки. В результаті, війська отримали можливість ознайомитися зі своїми бойовими завданнями практично перед посадкою у літак, та деякі навіть після десантування вже в тилу противника!
Багато пунктів плану були дуже далекі від реального життя й, відверто кажучи, скоріше були побажаннями, ніж обґрунтованими рішеннями.
На користь повітряного десанту планувалося використовувати вогневу міць артилерійського корпусу прориву. Напередодні вже були визначені види вогню артилерії, позначені ділянки для нанесення загороджувального вогню за викликом десанту. Але артилерія так і не змогла провести підтримку висадки десанту.
Вплив цих негативних наслідків можливо було б мінімізувати, якби впродовж всієї операції велася постійна розвідка, і командування аналізувало можливі зміни оперативної обстановки. Однак, керівники операції, які проводили планування, переклали виконання цих завдань на другорядних виконавців, проявив повну пасивність при підготовці такої масштабної висадки десантних військ. Взагалі не проводилися також і передполітні заняття ані з офіцерами, ані з рештою особового складу.
Крім цього, не зважаючи на значну кількість радіостанцій, вони були розподілені таким чином, що в деяких літаках було по 5—6 засобів зв'язку, а в інших літаках радіостанції для десанту не було взагалі. Тому, після висадки радисти залишилися без засобів зв'язку, а радіостанції — без радистів. Батареї живлення для радіостанцій також скидалися окремо від них.
Фінальна стадія підготовки Дніпровської повітряно-десантної операції пройшла в неймовірній метушні, яка була обумовлена зривом планів та катастрофічним браком часу, що як наслідок призвело до повного краху операції.
У той же час німецьке командування проаналізувало стан справ і, припустивши ймовірний характер дій Червоної армії, зосередило 3 додаткових дивізії в районі висадки. Крім того німці планували переміщення ще двох дивізій у вірогідний район десантування.
Радянська розвідка знову ніяких змін обстановки не виявила.
Викидання перших двох бригад було вирішено почати в ніч на 25 вересня 1943 року.
Передовий загін літаків, який вела Герой Радянського Союзу Валентина Гризодубова з парашутистами піднявся в повітря о 18 годин 30 хвилин 24 вересня.
Всього в ніч на 25 вересня було проведено 298 літако-вильотів (замість запланованих 500), було викинуто 3050 чоловік.
Відсутність достатньої кількості палива для літаків транспортної авіації на аеродромах зльоту привела до того, що графік зльоту був порушений з самого початку. Замість намічених планом 65 транспортних машин під посадку було подано лише 48, а чотири бензозаправники з'явилися лише за півгодини до вильоту. У результаті виліт першого ешелону довелося відкласти на півтори години.
Літаки злітали безсистемно — по готовності та з грубими порушеннями бойових порядків. Повертаючись назад на аеродроми вони були вимушені ще довше чекати перезаправляння, внаслідок чого десантники змушені були буквально метатися по аеродрому від одного літака до іншого, у пошуках готового до зльоту.
Також, одним з головних чинників, що призвели першу стадію проведення повітряно-десантної операції на етапі десантування до провалу, став низький рівень навченості і готовності льотних екіпажів військово-транспортної авіації, які в більшості своєї не мали навіть елементарного досвіду проведення повітряних десантів.
Не випадково також, однією з головних причин провалу операції стала незадовільна організація навігаційного забезпечення. Тому літаки здійснювали висадку практично наосліп.
Незважаючи на негативний досвід проведення Вяземської повітряно-десантної операції взимку 1942 року, ніяких практичних висновків в цьому відношенні взагалі зроблено не було.
Німці, виявивши висадку десанту супротивника, почали масовані запуски різнокольорових ракет з різних напрямків, чим остаточно ввели в повну оману не тільки транспортну авіацію, але і сам десант.
Як пізніше стало відомо з доповідей льотчиків — практично жоден з них не зміг використати наземні орієнтири в таких умовах. Дніпро залишався єдиним вірним орієнтиром для всіх без винятку екіпажів. Внаслідок вкрай низького рівня навченості льотних екіпажів, відсутності уявлення, де і в якому місці вони перетинають річку, екіпажі проводили невірні розрахунки.
У більшості радянських десантників взагалі був відсутній бойовий досвід щодо ведення бою в тилу противника.
Ганебна організація навігаційного забезпечення, слабка підготовка льотного складу призвели до того, що тільки 5 % особового складу приземлилися в запланованій зоні. Частина десанту приводнилася на Дніпро і потонула, заплутавшись у стропах.
Викидання десанту проводилося в умовах сильного зенітного вогню противника, внаслідок чого авіація далекої дії втратила три літаки. Значна кількість десантників приземлилася безпосередньо на бойові порядки німецьких дивізій. Багато парашутистів були практично відразу або знищено, або взято в полон. Подальше десантування військ було припинене. Протягом доби 25 вересня знищено 692 десантники, ще 209 захоплені в полон.
Але, незважаючи на нестерпні умови десантування, парашутисти демонстрували мужність, відвагу і самопожертвування в бою. Десант вів запеклі бої дрібними групами протягом ночі і весь день 25 вересня. Спроби встановити зв'язок з десантом тривалий час успіхів не мали. В ніч на 28 вересня в район десантування було викинуто три спеціальні групи з радіостанціями, але їх доля залишилася невідомою.
У неймовірних умовах протидії з боку німецьких військ, вночі і частково вдень, десантом було зібрано 35 груп, загальною чисельністю 2300 офіцерів, сержантів і солдатів, з числа тих, що десантувалися в ніч на 25 вересня.
Всі ці групи розпочали активні бойові дії в глибокому тилу німців та не припиняли своїх спроб з'єднатися в єдині підрозділи і бригади.
5 жовтня в Канівському лісі командир 5 ГПДБр підполковник Сидорчук П.М. об'єднав декілька загонів десантників, сформувавши, таким чином, бригаду у складі трьох батальйонів і чотирьох взводів бойового забезпечення: розвідувального, саперного, протитанкового і зв'язку.
Наступного дня в розташування бригади вийшла група з радіостанцією і цього ж дня вперше після висадки, відбувся сеанс зв'язку з командуванням.
Весь час перебування в тилу противника бригада вела активні бойові дії. Німці кинули на знищення бригади значні сили, але так і не змогли ліквідувати в своєму тилу угруповання. Крім виконання диверсійних завдань, бригада провела детальну розвідку системи оборони противника по Дніпру.
До 26 жовтня у складі бригади було вже близько 1200 чоловіків, що дозволило наприкінці жовтня сформувати четвертий батальйон.
Особливо відзначилися загони під командуванням старшого лейтенанта Ткачова, капітана Кротова, майора Фофанова, старшого лейтенанта Ахромовіча.
В період з 28 вересня по 11 листопада розвідувальні і диверсійні групи з числа десантників руйнували мости, знищували транспортні колони, засоби зв'язку, здійснювали зухвалі нальоти на гарнізони противника.
28 листопада всі підрозділи бригади були виведені до міста Киржач.
Двох учасників Дніпровського десанту було удостоєно звання Героя Радянського Союзу —майора Блувштейна О. А. та старшого лейтенанта Петросяна С. Г.
Однак насправді їх було троє. Офіційна історія забула про молодшого сержанта Кондратьєва І.П., навідника протитанкової рушниці, який 13—16 листопада 1943 року в бою в районі Свидівок вогнем знищив 4 німецьких танки, 2 бронемашини та 3 вантажівки з піхотою. В бою він був поранений у спину, пізніше в 1944 році — демобілізований.
Звання Героя йому було присвоєно 24 квітня 1944 року, того ж дня отримали Героя і Блувштейн з Петросяном.
У складі 5 гвардійської повітряно-десантної бригади в тил противника висаджувалася санітарний інструктор Надія Іванівна Гагаріна (Михайлова), якій тоді було всього 16 років. У боях в районі Свидівок і Сокирна, вона, єдиний медичний працівник батальйону, хто залишився в живих, надала допомогу 25 пораненим десантникам, але і сама двічі була поранена. 65 діб вона поруч з рештою десантників стійко переносила суворі випробування, що випали на її долю. Гагаріна була нагороджена медаллю «За бойові заслуги».
В десанті брав участь майбутній знаменитий кінорежисер Григорій Чухрай — він був лейтенантом, командиром взводу зв'язку 3-ї повітряно-десантної бригади.
З Бойовим прапором 3 гвардійської повітряно-десантної бригади була пов'язана своя героїчна історія. При десантуванні він знаходився у прапороносця капітана Сапожникова, який заховав його під гімнастерку. Під час польоту, у повітрі, він був поранений в ногу і плече. Відстрілюючись, він все-таки зміг за допомогою товаришів доповзти до стогу сіна і від втрати крові знепритомнів.
15-річний підліток Анатолій Ганенко разом з братом знайшли пораненого командира та надали йому допомогу. Декілька тижнів брати разом з матір'ю доглядали п'ятьох поранених бійців і капітана.
Коли радянські бійці зміцніли, вони вирішили прориватися до своїх. Але щоб не ризикувати Бойовим Прапором і штабними документами, їх довірили зберегти Анатолію, наказуючи передати їх негайно радянському командуванню, як тільки село буде звільнене від німців.
Півроку мати і син із смертельною небезпекою берегли прапор частини, у той час як в їх будинку розміщувався німецький генерал.
Лише через 32 роки після війни за ініціативою воїнів-десантників за цей подвиг С.І. та А.Ф. Ганенко були нагороджені медаллю «За відвагу».
В 2 гвардійської повітряно-десантної дивізії служив знаменитий снайпер - евенк Кульбертинов І.Н., який під час битви за Дніпро за короткий час знищив 59 німців. Всього до кінця війни снайпер мав на своєму рахунку 484 знищених бійців Вермахту.
За два місяці проведення Дніпровської повітряно-десантної операції загинули і зникло безвісти понад 3500 десантників з числа 4575, що висадилися. Не зважаючи на героїзм проявлений десантниками, мета десанту досягнута не була.
По перших результатах проведення Дніпровського десанту Ставка ВГК відреагувала негайно.
3 жовтня 1943 року вийшла Директива Ставки № 30213 «Про причини невдачі повітряного десанту на Воронезькому фронті». У директиві прямо вказувалось на «неграмотність організаторів», в числі яких було названо Скрипка, Жукова і Ватутіна.
Для повітряно-десантних військ невдала операція мала фатальні наслідки. Більше радянські повітряно-десантні війська жодного разу не мали практичного бойового досвіду застосування повітряного десанту парашутним способом протягом всієї своєї подальшої історії.
Перша післявоєнна зустріч учасників Дніпровської повітряно-десантної операції відбулася на Черкащині в травні 1973 року. Тоді, 9 травня 1973 р. в Свидівку був відкритий пам’ятник десантникам, партизанам та воїнам 52-ї армії.
З усіх куточків Радянського Союзу зібралися ветерани. З тих пір, зустрічі біля братської могили в Свидівку стали традиційними та щорічними.
Вздовж берега Дніпра від Ржищева до Черкас стоять обеліски братських могил, в яких покоїться прах героїв Дніпровського повітряного десанту.
На Канівщині відомі 16 місць поховань десантників, хоча в більшості випадків місця їх поховань невстановлені, поховала їх сама українська земля.
18 вересня 2013 року силами канівських десантників був встановлений пам’ятний знак, який був виготовлений за кошти десантників та їх побратимів.
Урочисте відкриття пам’ятного знаку відбулося 24 вересня 2013 р. в день відзначення 70-ї річниці Дніпровської повітряно-десантної операції.
На урочистому відкритті були присутніми 3 десантника 3-ї гвардійської повітряно-десантної бригади Дніпровського повітряного десанту: Волков Олег Григорович із Білорусії, Жуков Леонід Степанович із Росії, Заріпов Олексій Захарович із Донецька.
З 2013 р. канівські десантники, не зважаючи ні на які труднощі, щорічно проводять заходи з вшанування героїв Дніпровського повітряного десанту біля величного пам’ятного знаку.
В 2017 році пам’ятний знак було установлено вже на фундамент.
На жаль, цьогорічний – ювілейний захід внаслідок різкого похолодання та дощів не дав змогу учасникам та гостям втілити всі свої плани, але зустріч мала сенс: пам'ять, шана та знайомство з новими гостями, зустрічі друзів і пісні про ВДВ – все це мало місце. А значить Десант – буде жити.
На урочистому мітингу виступили:
Анісімов Костянтин Євгенійович, голова Канівської ГО "Союз ВДВ";
Лісовий Сергій Гурійович, голова ГО "Союз десантників Украіни", з 2006 по 2012 р. — командувач Аеромобільних військ Збройних Сил України;
Матінова Наталія Андріївна, заступник Канівського міського голови;
Валерий Седюков, ветеран ВДВ, республіка Бєларусь.
Погрібна Галина Миколаївна, сільський голова с. Литвинець;
Поліщук Віктор Степанович, ГО "Всеукраїнська спілка інвалідів і ветеранів війни в Афганістані "Десантне братство" (м. Біла Церква, Київська область);
Власенко Сергій Андрійович, голова ГО «Донецька обласна організація ветеранів повітряно-десантних військ «Союз десантників», лідер вокальної групи «Білі куполи» (м. Краматорськ);
Недзельський Петро Денисович, полковник військової розвідки;
Андрій Свідінський, внук мінометника 3-ї гвардійської повітряно-десантної бригади Матвєєва Івана Олександровича,учасника Дніпровської повітряно-десантної операції (Республіка Бєларусь).
Звертаючись до учасників урочистостей, виступаючі відзначили надзвичайно патріотичний, славетний подвиг воїнів-визволителів, котрі не шкодували себе заради Батьківщини, в ім’я життя майбутніх поколінь. Вони також наголосили на важливості відкриття меморіального знака на Канівщині, біля якого місцеві жителі та гості краю більше знатимуть про ті доленосні події часів Другої Світової війни, зможуть вшанувати пам’ять загиблих. Було відзначено важливу роль таких історичних заходів у вихованні молодого покоління.
Опісля промов учасники поклали квіти на знак пошани по загиблих під час проведення операції.
На сьогодняшній день залишилося лише 7 живих ветеранів того кривавого і трагичного десанту:
Жуков Леонід Степанович (Нижній Новгород, рф);
Давидкін Федір Федосейович (Самарска обл., рф);
Хмель Петро Павлович (Барнаул, Алтайський край, рф);
Волков Олег Григорович (Мінськ, республіка Бєларусь);
Румянцев Анатолій Петрович (Олександров, Володимирська обл., рф);
Абалмасов Микола Петрович (Екатеринбург, рф);
Шишкин Василь Іванович (Підмосков’я, рф).
А ще у канівських десантників є мрія – Меморіальний парк на честь гвардійців – десантників 3 та 5 ГВДБр – учасників Дніпровської повітряно-десантної операції на Канівській землі.
І насам кінець - останньою великою операцією радянських повітряно-десантних військ у Великій Вітчизняній війні став Канівський десант. Незважаючи на провал операції, крилата піхота виконувала свою роботу. На рахунку десантників, вимушених вести партизанську війну, декілька диверсій на залізниці, а також ряд знищених ворожих гарнізонів на Правобережній Україні.
Тому, гасло «Доки пам’ятаємо – живемо» буде тим маленьким промінцем у тонелі на шляху до історичної правди про мужність і честь простого солдата…
Вернуться назад