УКРАЇНСЬКИЙ ЄРУСАЛИМ
В суботній день, 3 лютого 2018 року, члени громадської організації «Київське військово-історичне товариство» Чудновець О.М., Кущенко Ю.А., Гордієнко С.В., Крисько А.П., Зборовський А.І. та Якимець Н.О., по запрошенню громади з відродження Межигірського монастиря під керівництвом Ніколаєнка Геннадія Миколайовича, провели історико-географічну експедицію на території Межигір’я.
Першим об’єктом, який оглянула делегація була відома резиденція колишнього президента-втікача Януковича. Ніякого особливого враження, тільки жаль за безцільно витрачені, як завжди державні! кошти та повний несмак колишнього «господаря».
А ось друга сторона Межигір’я, як осередок відродження України, що об’єднує в собі в першу чергу Духовність - нас вразила! Сам Києво-Межигірський монастир (Межигірський Спасо-Преображенський монастир) знаходився в Межигір’ї біля сучасного села Нові Петрівці (Київська область), за 10 км на північ від міста Вишгород.
Згідно з легендою, близько 988 року, монастир заснували грецькі ченці, що прийшли з Візантії разом із св. Михайлом (монах Мисаїл) – першим митрополитом Київським.
Неподалік Вишгорода вони знайшли заховану від очей мальовничу місцину, оточену пагорбами й лісом, і почали облаштовувати тут своє чернече життя. Так з’явився над Дніпром Спас Білий – як нагадування про іншого Спаса, того, що на Берестовій, біля Лаври.
Працюючи у Вишгороді над зведенням законів Київської держави, князь Ярослав Мудрий, за однією з версій, перевіз туди частину своєї знаменитої бібліотеки, а по його смерті бібліотеку передали до найближчого, тобто, Межигірського монастиря.
У 1151 році Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський під час походу на Київ зупинився у Межигір’ї і звідти вів облогу Вишгородського замку. На знак своєї перемоги князь поставив тут кам’яну церкву Білого Спаса на місці старої дерев’яної.
Під час монголо-татарської навали у 1240 році монастир було знищено разом із бібліотекою. Києво-Межигірський монастир було відбудовано у 1523 році за сприяння українського духовенства, яке отримало на це дозвіл від польського короля Сигізмунда.
З 1630 року Межигір’я існує як монастир запорізького козацтва, вперше про це згадується у львівському літописі, при якому був як шпиталь для старих та скалічених воїнів. На території монастиря поховано більш ніж 1500 душ козацтва, що відписували свої маєтності, як плату за можливість бути похованими на святому місці, ближче до Бога.
Також тут упокоїлись 688 душ духовенства – від архімандрита до ченця. За легендами, тут знайшли вічний спокій легендарні козацькі полковники Семен Палій та Самійло Самусь. Монастир був духовною опорою українського народу у визвольному русі середини XVII століття, тому Межигір’ям опікувався Богдан Хмельницький.
З 1630-х років почалося процвітання монастиря: отримання величезних пожертвувань, земельних угідь. Серед благодійників: єпископ Луцький і Острозький Ісакій Борискевич, митрополит Київський Іова Борецький.
Межигір’я прирівнювалось своїм багатством та могутністю до Києво-Печерської Лаври. Серед меценатів обителі другої половини XVII століття – Орина Сомкова (дружина гетьмана Якима Сомка), гетьман Правобережної України Євстафій Гоголь (похований у монастирі у 1679 році), Іван Мазепа.
У Межигірському монастирі, в період XV-XVII століть, було зведено 6 величних храмів: Преображення Господнього, Апостолів Петра і Павла, Святого Миколая (трапезна), Святого Духа (шпиталь), Печерна церква Св. Онуфрія та Георгієвська церква.
На 1703 рік припадає занепад монастиря. Це збігається з періодом втрати Україною залишків автономії. У 1734 році Запорізька Січ знову визнає зверхність Межигірського Спаса. На 1734-1778 роки припадає останній етап українського автономізму, коли ще монастир залишався твердинею української культури.
Спокійних часів в історії Межигірського монастиря було небагато, проте фатальною для нього виявилася остання чверть ХVІІІ століття.
На російський престол зійшла Катерина ІІ. 1775 року за її велінням було зруйновано Запорозьку Січ, а потім настала черга монастирів. Указ імператриці від 10 квітня 1786 року передбачав «преобразование монастырей Малороссийских». Це означало, що деякі з них – ті, які мали український дух, – просто закривалися. Така доля спіткала і Густинську обитель біля Прилук, і Межигірський монастир. Козацька Україна припиняла своє існування.
Саме в ту пору Катерина ІІ перебувала в Києві, звідки мала пливти вниз по Дніпру до Криму. В Києві імператриці захотілося побачити і Межигір’я, звідки їй доставляли воду із Дзвонкового джерела.
Але сталося не передбачуване: саме того дня, коли Катерина ІІ мала виїздити до Вишгорода, монастир згорів, ніби, не бажаючи відкритися очам цариці.
Мине з десяток років, і в спустошеному Межигір’ї відкриють фаянсову фабрику.
12–13 червня 1843-го до колишнього Межигірського Спаса припливли на плоту Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш. Шевченко зробив замальовки цих святих місць, а згодом, уже на засланні, написав поему «Чернець», у якій згадав старого Семена Палія, який із київського Подолу вирушає до монастиря. Поет докоряє йому за непорозуміння з Іваном Мазепою.
Монастир відродився аж наприкінці ХІХ століття, але вже як жіночий, проте, згодом настали більшовицькі часи.
В 1923 році в Межигір’ї відкрили художньо-керамічний технікум, а в 1930-ті роки монастирські споруди розібрали.
Потім тут була «дача Щербицького», на території якої час від часу шукали бібліотеку Ярослава Мудрого.
Бібліотеку не знайшли, а монастир так більше й не відновився. Залишилися гори, ліс, Дзвінкова криниця.
Межигір’я – це наш український Єрусалим і відродити його наш обов’язок перед пам’яттю наших славетних предків в надбання прийдешнім поколінням!
Матеріал надав Голова громадської організації «Київське військово-історичне товариство» Чудновець О.М.
