КАЛНИШУ ШАНА, ЧЕСТЬ І СЛАВА
12 липня 2022 року, в день славних і всехвальних першоверховних апостолів Петра і Павла та з нагоди 331-ї річниці від дня народження українського державотворця, громадського діяча та благодійника Петра Івановича Калнишевського на його батьківщину в село Пустовійтівка завітали поважні гості, серед яких були представники сумської влади, діячі науки і культури, Іван Рішняк, народний депутат України, голова правління Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського та Отаман Сумського міського куреня Сумської паланки Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорозьке», представник військової Колегії Синодального відділу УПЦ з питань козацтва, генерал-командор Віктор Лях.
Петро Калнишевський, уродженець с. Пустовійтівка біля міста Ромни, Лубенського полку (нині Сумської обл.) - останній кошовий отаман Запорізької Січі, військовий і політичний діяч, дипломат, організатор освоєння земель Нижнього Придніпров'я, кавалер Золотої медалі на Андріївській стрічці Російської імперії.
Як свідчить легенда, син козацької вдови потрапив на Запоріжжя у вісім років. Там він навчався в школі при січовій церкві і пройшов шлях від зброєносця до кошового отамана.
Калнишевський сприяв розвитку на Запоріжжі землеробства і скотарства. Завдяки його керівництву і господарюванню південь сучасної України перетворився на автономний політичний і економічний організм.
Калнишевський прославився і як меценат, на власні кошти спорудив церкви в Лохвиці, Ромнах, Петриківці, козацькому Межигірському монастирі під Києвом. При кожній з 16-ти церков, що діяли на землях Вольностей Війська Запорозького, було влаштовано церковно-парафіяльні та підвищеного типу школи. При храмах були шпиталі для немічних, старих і хворих, яких утримували коштом святого праведника.
Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Калнишевський проявив себе талановитим керівником козацтва.
Запорожці справно несли сторожову службу і брали активну участь у війнах з Туреччиною у 1736-1739рр. та 1769-1774 рр., але російський уряд ставився до них підозріло, вважаючи потенційними бунтівниками. Коли в 1773 році спалахнуло повстання О. Пугачова, запорожці його підтримали і зібралися йти на Москву.
Долю Січі вирішила її конфронтація з генерал-губернатором новоствореної Новоросійської губернії - князем Г. Потьомкіним. Йому і було доручено знищити Січ.
Після ліквідації Січі колишнього кошового отамана перепровадили в Петербург. Військова колегія визнала його винним у непокорі уряду. Старого Калнишевського, у віці 85 років, засудили до смертної кари, яку, на прохання самого Потьомкіна, замінили на довічне ув'язнення у Соловецькому монастирі, де Калниш і провів чверть століття.
Лише указом імператора Олександра І від 2 квітня 1801 року Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.
Але Петро Калнишевський відмовився повертатися до України. 7 червня 1801 року він у листі до Архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення і просить дозволити йому «в обителі сій чекати зі спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в ув’язненні він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою».
Його рішення відповідало давньому козацькому звичаю залишатися на схилі літ при монастирі.
Петро Калнишевський відійшов до Господа 31 жовтня 1803 року за старим стилем. Ченці монастиря поховали його на почесному місці – на південному подвір’ї Спасо-Преображенського собору при Успенській церкві. Але точне місцезнаходження могили досі так і невідоме.
У 2004 році на території монастиря незламному українцеві поставили пам’ятник.
Пам’ять про угодника Божого не стерлася у славних нащадків козацького роду. За роки державної незалежності України його ім’я повернуто з небуття. Про Петра Калнишевського написано чимало книг історичного та художнього змісту. На його малій батьківщині, у Пустовійтівці, відроджено дерев’яну Свято-Троїцьку церкву. Ім’ям святого названо Роменський колегіум.
На знак безмірної подяки і глибокої шани за діяння Петра Калнишевського у духовній сфері, Українська Православна Церква Київського Патріархату, в липні 2008 року, в приміщенні Золотоверхій обителі Архістратига Божого Михаїла, у місті Києві, з нагоди 900-ліття монастиря та 1020-ліття Хрещення Київської Русі-України, після старанного дослідження життя і подвигу, сповненого ревності по Богу і любові до ближніх праведного Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Запорізької Січі, канонізувала Його як Петра Багатостраждального і приєднала до лику Святих, встановив день вшанування пам’яті (щороку на свято Покрови Пресвятої Богородиці – 14 жовтня), ухвалила його образ (канонічну ікону), благословила будівництво храмів та пам’яток на честь праведного Петра Калнишевського.
23 грудня 2014 року Українська Православна Церква Московського патріархату також приєднала до лику святих Петра Калнишевського, встановив День вшановування - 13 листопада - день Його преставлення.
Коштами Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, очолюваним уродженцем с. Семенівка, Липоводолинського району Рішняком Іваном Миколайовичем, розроблено і виготовлено почесну нагороду-знак «Хрест Петра Калнишевського».
Колективом ВТО «Орден» на чолі з Олександром Соповим, на честь славетного бранця України, на початку 2016 року було виготовлено Знак народної пошани - Хрест Петра Калнишевського «За гідність у полоні», яким нагороджувалися громадяни України та іноземці, котрі у ході бойових дій або під час виконання бойового завдання в ході сучасної російсько-української війни були взяті в полон та не зрадили присязі, виявивши взірець мужності та незламність переконань.
За 5 років було нагороджено понад 150 бранців російсько – української війни, історії полону яких вражають, але, на жаль, у 2021 році проект закрито.
З 5 грудня 2020 року 27 реактивна артилерійська бригада носить ім’я кошового отамана Петра Калнишевського.
Делегати відвідали Свято-Троїцьку церкву, приєднавшись до спільної молитви за Україну, за наших воїнів, за перемогу правди та справедливий мир.
На священному місці, у підніжжя пам’ятника Петра Калнишевського, з відчуттям глибокої шани та піднесеним патріотичним настроєм, відбулося вшанування останнього кошового отамана. На знак невмирущої пам’яті та любові до славного сина України, який є прикладом того, як треба любити свою країну, пишатися нею та захищати її майбутнє всі присутні поклали квіти.
Низку заходів продовжили відвідуванням музею Калнишевського, який функціонує на його батьківщині, де мали змогу ознайомитися із матеріалами, що розповідають про історію Петра Івановича, краю та життєвий шлях останнього кошового отамана Запорізької Січі.
Крім того, оглянули окремий розділ експозиції, зокрема відображений інтер’єр соловецької тюремної камери, у якій 25 років страждав нескорений отаман та копію кам’яного надгробку з його соловецької могили.
Пізнавальну мандрівку в історичне минуле України завершили переглядом відеофільму про кошового отамана війська Запорозького, видатного українського державного, культурного та релігійного діяча Петра Івановича Калнишевського.
Цього ж дня, під час знайомства з козацьким краєм, особливу увагу гостей привернув етнографічний майданчик з шестикрилим вітряком, характерний для Посулля ХІХ ст.., криниця з журавлем, біля якої колода для напування худоби, старий віз та хатка покрита очеретом.
Гостювання підійшло до завершення, але відчуття недосказаності залишилося… і поглиблене дослідження, узагальнення історіографії життєпису останнього кошового отамана залишається актуальним і важливим завданням українських істориків…
Петро Калнишевський мав усе: і владу, і шану, і багатство. Безсумнівно, він мав що втрачати, однак не змирився з царським свавіллям і підступністю, обравши правду і тернистий шлях страждань, відкинувши та зненавидівши беззаконня.
Святості останнього кошового отамана Запорізької Січі не можуть заперечити навіть ті, хто не дуже волів би бачити Петра Калнишевського серед собору українських святих. Він показав найвищий приклад смирення і терпіння, великої любові до Бога і свого народу. Калнишевський воістину був справжнім миротворцем. Таких Господь не залишає і вписує у книгу життя вічного.
